Дай, Боже, Україні - України...

         

  

                 ДО УКРАЇНЦІВ 
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в
книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той
рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми,
українці, забули, що ми — українці?
І
що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І
що є у нас дума, як ще од Байди нам в’ється,
І
що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто
юрба, що у звітах населенням зветься.
І
що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І
що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І
що є у нас мова, і що українська вона,
Без
якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу
і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали
українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У
якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від

      порога?

 

    Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре,
що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але
мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли
бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не
зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..